Модель управління процесом становлення фінансіалізації регіональних господарських систем

Беручи до уваги той факт, що український фінансовий ринок і досі знаходиться на початкових стадіях розвитку, вітчизняна наукова література не має єдиного усталеного розуміння його структури як сукупності певних ринків з певними об’єктами і суб’єктами ринкових відносин стосовно тимчасово вільних фінансових ресурсів. Саме через це подальшого розвитку в роботі набули науково-методичні підходи щодо структуризації фінансового ринку за допомогою впорядкування базових об’єктів, тобто фінансових активів, на основі видокремлення певних класифікаційних ознак, до яких відносяться: функціональне призначення (це грошовий ринок, ринок капіталу,ринок похідних фінансових інструментів), набуття права власності (це ринок боргових фінансових інструментів та ринок інструментів, що надають право власності), рівень ризику фінансових інструментів (високо ризиковий , середньо ризиковий, безризиковий), територіальна ознака (регіональний, національний, міжнародний). Завдяки дослідженню елементів фінансового ринку в розрізі різних класифікаційних ознак можна визначити його структуру.

З огляду на запропоновану структуру, в роботі доводиться, що український фінансовий ринок зарекомендував себе як кредитоорієнтований, тому що основне джерело фінансування суб’єктів господарювання впродовж тривалого часу - це кредити. Якщо порівнювати обсяги емісії акцій з облігаціями підприємств, то вони є значно меншими, ніж обсяги банківських кредитів. Таким чином обґрунтовується суттєва асиметрія в розвитку окремих секторів фінансового ринку із значною перевагою грошового ринку.

В дослідженні ринку капіталу виявлено наявність значних темпів його росту з присутнім домінуванням ринку пайових цінних паперів, які надають право власності. Структура емітованих цінних паперів при цьому поступово ускладнюється, і через це створюються умови диверсифікації розміщення тимчасово вільних фінансових ресурсів. В той же час і далі продовжує домінувати неорганізований ринок, і цей момент шкодить формуванню прозорого та високоліквідного фінансового ринку.

В стратегії розвитку фінансового ринку повинна міститись комплексна система ключових параметрів, а саме: мета, яка враховуючи особливості розвитку фінансового ринку, зводиться до його перетворення в головний ефективний механізм реалізації інвестиційних програм; основні завдання інституційного та економічного характеру; важелі впливу на фінансовий ринок адміністративного та економічного характеру; базова архітектура конвергентного типу, механізм функціонування ринкової інфраструктури, заснований на вертикальному принципі консолідації, критерії розвитку та оцінок ефективності фінансового ринку за показниками розвитку реального сектора економіки та економічного зростання.

Через відсутність стратегії розвитку фінансового ринку, де були б чітко окреслені ключові параметри фінансового ринку країни, він буде розвиватись в рамках інерційної моделі. Перебування в такому стані фінансового ринку можна вважати прямою загрозою для національної безпеки. В цій ситуації будь-який крок для інтеграції країни в європейський економічний простір певною мірою призведе до таких ситуацій: поглинання інфраструктури українського ринку капіталу ліпше організованими та капіталізованими конкурентами, також вірогідне банкрутство професійних учасників ринку та необхідность отримання вітчизняними компаніями фінансових ресурсів з іноземних ринків за цінами, що склалися в умовах, що відрізняються від української ситуації та реалій життя.

Подальший розвиток української фінансової системи обумовлює лібералізація внутрішнього ринку фінансових послуг, а саме - перспектива вступу України до ЄС. Але дилема стосовно перспектив лібералізації нашого фінансового ринку має багато граней і полягає у наступних запитаннях: а) яке повинно бути співвідношення між українськими фінансовими інститутами з іноземними з огляду на сталий економічний розвиток? б) наскільки пільги чи преференції для іноземних структур у порівнянні з вітчизняними є виправданими ? в) які переваги та недоліки може мати та має вже експансія іноземних коштів у найближчому майбутньому, і які довгострокові тенденції очікуються стосовно цього? г) є перспектива наближення стратегічних економічних інтересів українських і іноземних фінансових структур на ринку фінансових послуг чи ні?

Співвідношення українських учасників вітчизняного фінансового ринку з іноземними - це досі предмет гострих дискусій. Обговорені позиції стосовно обгрунтування доцільності залучення капіталу іноземних структур становляться суперечливими, коли стає питання про зустрічні умови його надходження і використання. Міжекономічні суперечності інтересів резидентів і нерезидентів можуть перерости, як вище зазначалось, у проблему економічної та фінансової безпеки.

За останні 15 років в Україні головними передумовами та результатами розвитку свого фінансового ринку можна виділити наступні: а) на макрорівні – це формування актуальної законодавчо-нормативної бази; б) в організаційному питанні - створення і діяльність державних регуляторів разом із саморегульованими організаціями та професійними об'єднаннями; в) на мікрорівні - це становлення діяльності конкурентоспроможних фінансових посередницьких структур (банків та небанківських установ); г) в екстериторіальній площі - поступова інтеграція у міжнародний кругооборот капіталу.

Але український фінансовий ринок має зовсім нерівномірний розвиток за своїми окремими сегментами. Недостатній рівень довіри поміж ринкових контрагентів, а також низький захист права власності і контрактних прав вважаються найбільшими перешкодами на шляху створення дійсних ринкових відносин, а не декларативних. З інституційної точки зору, економіку можна вважати ринковою не тоді, коли такою її визнають міжнародні інститути, тому що зовнішні атрибути не завжди зв'язані із внутрішніми змінами. Отже, вести мову про "ринковість" доцільно тільки після формалізації неформальних (довільних, хаотичних) норм економічної поведінки, тобто юридичної стандартизації в інтересах не вузького, а широкого кола осіб.

Завдяки проведеному аналізу наукової літератури та світового досвіду щодо регулювання фінансових ринків, можна стверджувати, що на сьогоднішній день в світовій практиці існують три основні моделі державного регулювання внутрішніх фінансових ринків:

- модель єдиного регулятора – мегарегулятора;

- секторальна модель;

- модель перехресного регулювання.

Деякі науковці окрім зазначених моделей, виділяють й інші (так, С. Мошенським окремо виділяється модель регулювання за функціями фінансового ринку). Водночас, найбільше поширення в різних країнах світу мають дві моделі: модель єдиного регулятора та секторальна модель, проте останнім часом більшим інтересом в різних країнах користується модель мегарегулятора (про це свідчать дані Міжнародного валютного фонду, так, на 2004 рік модель мегарегулятора існувала в 29 країнах, серед яких переважають розвинені країни, і така тенденція на фінансових ринках спостерігається в останні десятиріччя) [1] (табл. 1).

Нехай кожну з існуючих моделей державного регулювання фінансових ринків можна назвати не цілком ідеальною, але ці моделі продемонстрували свою ефективність та деякі недоліки в процесі свого функціонування, перевірялись кризами таі мають право на існування. А вибір кожної моделі для регулювання внутрішнього фінансового ринку, на думку Європейського центрального банку, кожна країна здійснювала з урахуванням багатьох загальних факторів політичного, історичного та економічного характеру [2]. До загальних факторів також відносять інституціональні особливості еволюції та становлення фінансового ринку. Якщо розглянути фактори більш детально, то можна виділити наступні: форму державного управління; територіально-організаційну структуру держави та ступінь централізації управління в державі; суб’єктивний фактор, який полягає у суб’єктивізмі позиції та розумінні керівництвом уряду або центрального регулятора функцій, завдань та обов’язків, покладених на даний орган; вимоги та рекомендації міжнародних та наддержавних органів з питань регулювання і нагляду за фінансовими системами; рівень економічного розвитку країни [3].

Також слід звернути увагу, що за останній час на фінансові ринки світу та моделі їх регулювання постійний і суттєвий вплив мають:

- глобалізація світової економіки;

- консолідація діяльності банківських та небанківських фінансових установ;

- постійні кризи (національні, міжнародні, регіональні) фінансової сфери та пов’язаних із нею сфер (банківська сфера, сфера цінних паперів).

Таблиця 1.

Моделі структур органів регулювання та нагляду за фінансовою системою в різних країнах*

Країна	Секторальна модель	Перехресне регулювання	Модель єдиного регулятора	Кількість органів нагляду	Центральний банк має завдання та повноваження нагляду
Австрія			х	1	х
Австралія		х		3
Бельгія			х	1
Білорусь	х			3	х
Болгарія	х			2	х
Великобританія			х	1
Греція	х			3	х
Данія			х	1
Ірландія			х	1
Іспанія	х			3	х
Італія	х	х		4	х
Казахстан			х	1	х
Китай	х			3	х
Кіпр	х			4	х
Латвія			х	1
Литва	х			3	х
Люксембург	х			2
Мальта			х	1
Нідерланди		х		2	х
Німеччина			х	1	х
Польща			х	1
Португалія	х	х		3	х
Росія	х			3	х
Румунія	х			4	х
Словенія	х			3	х
Словаччина			х	1	х
США	х			5	х
Угорщина			х	1
Україна	х			3	х
Франція	х	х		4
Фінляндія	х			2
Швеція			х	1
Чеська республіка			х	1	х
Естонія			х	1

* Побудовано автором за допомогою [2].

Моделлю мегарегулятора передбачається створення моделі об’єднаного, інтегрованого нагляду за усім фінансовим сектором (банківськими і небанківськими установами) в межах одного органу – мегарегулятора. Даний орган концентрує в собі функції інших регулятивних органів, які входять до його складу. Для створення єдиного регулятора є необхідність:

- високого рівня розвитку фінансового ринку, фінансових послуг і операцій;

- високого рівня розвитку, інтегрованості та складної структури сегментів та учасників ринку;

- універсалізації фінансового сектору.

Серед країн, де використовується модель мегарегулятора, можна виділити Бельгію, Великобританію, Казахстан, Німеччину, Угорщину та інші. В Німеччині до 2002 року було децентралізоване регулювання фінансового ринку, а в 2002 році три регулятивних органи країни були об’єднані і створився новий орган – Федеральна служба з регулювання фінансових ринків, діяльність якого спрямована на створення оптимального регулятивного режиму для фінансового ринку. В Казахстані спочатку діяла секторальна модель, а з 2004 року почалось функціонування Агентства Республіки Казахстан з регулювання та нагляду за фінансовим ринком і фінансовими організаціями, яке частково увібрало до себе і функції центрального банку.

Розглянемо головні переваги моделі єдиного регулятора:

- нагляд та контроль за фінансовими конгломератами та складними фінансовими інструментами, продуктами;

- здійснення уніфікованого підходу до різних типів фінансових інститутів;

- здійснення моніторингу за усією фінансовою системою, оперативного реагування на різні обставини та ризики, запровадження необхідних заходів;

- економія коштів за рахунок скорочення інших державних наглядових структур.

Завдяки моделі мегарегулятора можливо «подолати фрагментарність та непослідовність нормативної бази» [4], «стимулює співпрацю та налагодження контактів з бізнесом та міжнародними організаціями, а також з державними органами зарубіжних країн» [5].

Секторальна або традиційна модель впродовж тривалого часу була основною у регулюванні фінансовими ринками країн. Цією моделлю передбачається чітке розподілення завдань та функцій між органами, окремо здійснюючих нагляд за кожним сегментомфінансового ринку – банківським, страховим, сектором ринку цінних паперів. Яскравий та доволі складний приклад секторальної моделі – це система регулювання фінансового ринку США. У системи регулювання фінансового ринку США є два рівні – загальнодержавний (де основні органи управління - це Федеральна резервна система та Комісія з цінних паперів та бірж) та рівень штатів. В США Банківський нагляд здійснюється Федеральною резервною системою, Федеральною корпорацією страхування депозитів, Управлінням контролю грошового обігу, наглядовими органами штатів; окремі органи контролюють діяльність ощадних установ; страхову діяльність регулюють незалежні системи регулювання штатів.

До головних переваг секторальної моделі відносять:

- високий рівень компетенції та обізнаності наглядового органу кожного сектора зі специфікою та особливостями їх функціонування;

- можливість розробки якісних функціональних нормативних документів.

Але, у цієї моделі є деякі суттєві недоліки, до яких відносять:

- зростання кількості складних фінансових операцій, складнощі наглядових органів в процесі здійснення класифікації та оцінки фінансових продуктів та ризиків;

- консолідацію банківських та небанківських фінансових установ;

- зростання кількості наглядових та регулюючих установ та витрат на їх утримання;

- недостатню координація і взаємодію між наглядовими органами.

Моделлю перехресного регулювання передбачається передання повноважень з пруденційного нагляду одному органу, а повноважень з регулювання комерційних операцій на фінансовому ринку – іншому. Цю модель менш за інші використовують різні країни світу. Найкращий приклад використання цієї моделі - це Нідерланди, де ця модель діє з 2002 року (Центральний банк Нідерландів став єдиним органом пруденційного нагляду, а окремий орган, став відповідальним за моніторинг приватного бізнесу, інформаційну прозорість та надання достовірних даних).

Усталені в інституційних нормах об'єктивно обумовлюють орієнтацію фінансової структури економіки не на фінансування окремих компаній, а на масове фінансування. Також обов'язково повинно забезпечуватись максимальні у певних умовах ліквідності фінансових активів, розподіл відповідальності та ефективна система управління фінансовими ризиками, прозорість ринку, можливість розширення його місткості та капіталізації, а також можливість інтегрування із зарубіжними ринками.

Український фінансовий ринок еволюціонує через модифікацію кількісних і якісних характеристик свого поступального розвитку. Для подальших перспектив його функціонування необхідно вирішення вже розглянутих проблем. Розширення фінансових послуг (легітимних та якісних), які надають фінансові установи України, водночас є забезпеченням належного рівня їх конкурентосдатності.

Функціонування фінансових установ України полягає у тому, щоб розвивати реальний сектор економіки і забезпечувати його інвестиційними ресурсами. Таким чином, першочергове завдання - це підвищення ліквідності та прозорості фінансового ринку, до ознак сталого розвитку якого відносять:

- концентрацію фінансових інститутів і диверсифікацію фінансових інструментів, з одночасними рестрикціями щодо переміщення спекулятивного капіталу;

- високий рівень внутрішньої конкуренції між фінансовими інститутами, їх конкурентоспроможність у міжнародному свіввідношенні;

- легітимізацію угод, зростання місткості організованого ринку та його капіталізації;

- розширення традиційних фінансових послуг та продуктів, впровадження новацій у сферу фінансового сервісу;

- збалансування чинних та розробку нових законодавчих і підзаконних актів фінансового права, першочергово - тих, що необхідні для захисту законних прав власності інвесторів;

- модифікацію засобів державного регулювання з активним використанням можливостей учасників ринку; щоб згладжувати ринкову циклічностьварто здійснити переорієнтацію з моніторингу за дотриманням нормативів на моніторинг оцінки і на попередження ризиків у діяльності фінансових установ;

- розгалуження мережі взаємовигідних зв'язків і паритетних відносин з міжнародними фінансовими організаціями.

В процесі аналізу було виявлено, що суттєвий напрямок розвитку фінансового ринку нашої країни у якості стабілізуючого макроекономічного фактору - це його залучення до світової фінансової системи. Доцільно використовувати фінансовий інструмент первинних публічних розміщень IPO(Initial Public Offering) для реалізації стратегії світової інтеграції промислового і фінансового секторів економіки України. Результати проведеного аналізу показали, що найближчим часом є велика вірогідність того, що відбудеться підвищення привабливості інструментів фондового ринку в структурі фінансування реального сектору української економіки.

Метою реформування ринків капіталу повинно стати створення ліквідного та конкурентоздатного ринку, який виконуватиме економічні функції, що притаманні фінансовим посередникам економічно розвиненим країнам. До таких функцій відносять:

1. Мобілізацію капіталу інвесторів

2. Диверсифікацію капіталу та забезпечення інструментів для ефективного управління ризиками

3. Надання учасникам ринку даних щодо цін на фінансові інструменти,для більш ефективного розподілу ресурсів

4. Сприяння кращому корпоративному управлінню

5. Забезпечення ефективної системи розрахунків та клірингу

6. Зменшення проблеми несиметричності інформації між учасниками ринку.

Як вже вище зазначено, сьогодні фінансовим ринком України (у тому числі і фондовим ринком) не виконується більшість цих функцій. Недостатня розвиненість українського фондового ринку також створює певні перешкоди при проведенні економічної політики та є гальмуючим фактором для подальшого економічного розвитку. Практична відсутність високоліквідних інструментів з низькими ризиками суттєво обмежує наявні інструменти монетарної політики. Здебільше покладання Центрального банку на використання резервних вимог не є гнучким та ефективним інструментом. Проблему ще більше загострить перехід до таргетування інфляції. На середньострокову і довгострокову бюджетну політику також впливає розвиток фондового ринку – пенсійну реформу неможливо провести без розвинених пенсійних фондів (приватних і державних). Уже сьогоднішня недостатня кількість надійних інструментів на внутрішньому фондовому ринку вважається серйозним гальмуючим фактором у розвитку пенсійних фондів (а недорозвиненість пенсійних фондів і інших інституційних учасників через недостатній попит стримує розвиток фондового ринку). Рудиментарність фондового ринку обмежує можливості інвестиційної і інноваційної діяльності, не зважаючи на те, що є позитивна динаміка в промисловості, попит на фінансування інвестицій та інновацій. Банківський сектор, навіть у високорозвинених фінансових системах, має обмежені можливості в кредитуванні великих та/ або довготермінових капіталовкладеннь. Тому, не зважаючи на успішну динаміку у банківському секторі, значна потреба у довготермінових інвестиціях буде нереалізованою, якщо і далі триватимуть інституційні вади і перешкоди у розвитку фондового ринку. Наведені вище системні наслідки нерозвиненого фондового ринку - це серйозні аргументи на користь того, що активна політика розвитку ринків капіталу повинна стати пріоритетом в найближчій і середньостроковій перспективі.

З проведеного аналізу видно, що основні проблеми на шляху залучення підприємств України до світового фінансового ринку – це адміністративні перешкоди, невизначена нормативна база, низька інформаційна прозорість економіки, недостатня розвиненість ринкової інфраструктури, низька якість корпоративного управління.

Низький рівень якості корпоративного управління та інформаційна закритість підприємств негативно впливає на їхню ринкову капіталізацію. Це також є обмежувальним фактором для виходу на фондовий ринок, тому що цінні папери організації не можуть отримати справедливу ринкову оцінку. Як свідчить дослідження міжнародної консалтингової компанії McKinsey, інвестори ладні сплачувати значну націнку за акції організацій, маючих високий рівень корпоративного управління.

Так, через низький рівень корпоративного управління наші підприємства недооцінюються на 38%, а це найвищий показник для найбільших одержувачів іноземних інвестицій серед країн, що розвиваються. Ринкова вартість 200 найбільш капіталізованих підприємств України тільки завдяки підвищенню якості корпоративного управління може збільшитись на 78 млрд. дол. США (з 207 до 285 млрд. дол. США).

IРО - це джерело залучення грошових коштів не тільки в конкретні компанії, але й в державну економіку в цілому. Отже, це є засобом поліпшення інвестиційного клімату нашої країни та зміцнення державної економіки. Доведено, що розвиток інституту первинних публічних розміщень є одним із найпривабливіших для українських компаній засобів залучення додаткових ресурсів, що дає можливість збудувати ефективну корпоративну структуру управління, провести диверсифікацію галузевих ризиків та підвищити вартість бізнесу.

Для того, щоб оцінити рівень інвестиційної привабливості компанії розробляється рейтингова система оцінки рівня корпоративного управління і ступеня інформаційної відкритості емітентів. Систему оцінки складають чотири основні блоки, в кожен з яких включаються деякі критерії. По кожному критерію нараховують бали згідно ступеня відповідності даного критерію поширеним вимогам. Чим більше набраних балів, тим вище рівень якості управління і прозорості компанії.

Розповсюджене використання розробленої системи оцінки дасть змогу оцінити загальний рівень корпоративного управління організації та виявити проблемні місця в системі управління, які негативно впливають на інвестиційну привабливість емітента.

Фінансовим ринком в системі економічних відносин в Україні у процесі перерозподілу фінансових ресурсів виконуються ті функції, які не можуть бути виконані жодною іншою складовою фінансової системи, значною мірою впливаючи при цьому на її ефективність, еластичність та стійкість. Проведений аналіз дав змогу визначити фінансовий ринок як сукупність економічних відносин по перерозподілу тимчасово вільних фінансових ресурсів між населенням, домогосподарствами, суб’єктами господарювання та державою через систему фінансових інститутів на основі взаємодії попиту та пропозиції.

Стратегічний підхід до регулювання фінансового ринку має базуватись на моделі регулювання з високим тажорстким рівнем державного регулювання, тобто державним дирижизмом, яка побудована за функціональним принципом на базі змішаного регулювання діяльності його учасників, що відповідає рівню його розвитку та стану усієї фінансової системи на сучасному етапі.

На сьогоднішній день функції державного регулювання в Україні покладаються на різні державні установи. Взаємний зв’язок між різними сегментами фінансового ринку створює необхідність в постійній координації дій регуляторів ринку. Доцільно сформувати координаційну раду з приводу регулювання фінансового ринку на основі кооперації державних регуляторів, що зробить можливим здійснювати забезпечення умов для більш ефективного функціонування фінансового ринку країни в цілому, що тим самим, підвищить рівень стійкості фінансової системи.

Чинники, що впливають на формування та розвиток фінансового ринку, умовно поділяють на дві групи - зовнішні та внутрішні. До зовнішніх чинників відносять ступінь інтегрованості вітчизняного фінансового ринку до світової фінансової системи. А внутрішні чинники ще поділяються на інституційні та економічні - це структура органів державного регулювання фінансового ринку, структура власності, особливості функціонування ринку цінних паперів та банківської системи.

Виявлено, що загальні і специфічні риси української економіки прагнуть до німецького типу господарювання, де використовуються переважно боргові інструменти фінансування економічного розвитку. Аналіз показника фінансової потужності національної економіки дав змогу виявити низький рівень розвитку системи фінансового посередництва в Україні. В той же час показник „фінансова глибина” економіки України вказує на можливість підвищення капіталізації фондового ринку, що спричинить зміцнення економіки держави.

Рівень розвитку структурних елементів фінансового ринку в значній мірі відображає гнучкість фінансової системи та швидкість, з якою вона може адаптуватися к змінам в політичному та економічному житті країни, а також до різних процесів, що відбуваються за межами її території. Запропонованою структурою фінансового ринку відображаються об’єкти фінансового ринку і системи ринків за різними класифікаційними ознаками. За видами фінансових інструментів виділяють валютний, кредитний, депозитний ринок, ринок цінних паперів, включаючий ринок акцій та ринок боргових цінних паперів та ринок похідних фінансових інструментів. За функціональним призначення виділяють ринок капіталу, грошовий ринок, ринок похідних фінансових інструментів. За ознакою набуття права власності визначають ринок боргових фінансових інструментів та ринок фінансових інструментів, що надають право власності. За територіальною ознакою вищезазначені ринки можна поділяють на міжнародний, національний та регіональний. За ступенем ризику відповідних фінансових інструментів виділяють високоризикові, середньоризикові та безризикові ринки.

На сучасному етапі інфраструктуру фінансового ринку в України обумовлює відсутність системної єдності між її елементами. З ціллю приведення інфраструктури фінансового ринку к загальноєвропейським стандартам обгрунтовується необхідність формувати єдину консолідовану модель інфраструктури фінансового ринку згідно з горизонтальним принципом на основі розбудови цілісної національної депозитарної системи, яка буде здатна забезпечити ефективність й недорогу вартість обробки трансакцій, з низьким рівнем ризику, надійною системою контролю й належним фінансуванням, прозорість інформації.

В Україні планування має фрагментарний характер в межах конкретних сегментів і з середньо- або короткостроковим періодом дії. Економіці країни важливі та необхідні ефективний грошовий ринок та ефективний ринок капіталу, тому що банківські установи і самі зацікавлені в ефективному розміщенні емісій власних цінних паперів, змозі диверсифікування своєї діяльністі, здійсненні операцій з цінними паперами, а також у зниженні своїх ризиків через операції сек’юритизації та роботу з деривативами.

Узагальнюючи світовий досвід державного регулювання фінансового ринку, можна прийти к висновку, що вкрай необхідно постійно вдосконалювати форми і методи нагляду за фінансово-кредитними установами. Виявлено, що регулятивне навантаження, підтримка фінансових інститутів, вплив поточної та перспективної макроекономічної політики на ринках, що формуються, є значно вищими, ніж на ринках індустріальних країн.