Модернізація інституційного середовища сталого регіонального розвитку

Економіка України всупереч політичній та соціально-економічній кризі, має завжди рухатись уперед, при цьому повинна приділяти увагу поліпшенню суспільного добробуту, прискоренню темпів економічного зростання, розвитку інноваційного підприємництва тощо. В ідеологічному плані такі цілі цілком взаємопов’язані та можуть реалізуватись паралельно через механізми технологічної та інституційної модернізації економіки. Модернізація змінює модель економічної поведінки та супроводжується деякими суспільно-економічними та політичними перетвореннями, які в результаті забезпечують сприятливе інституційне середовище для досягнення головних цілей національного господарювання.

Модернізацію у сучасному сенсі передбачається оновлення технологій, інститутів, політичних та соціально-економічних відносин. Проте технологією визначається лише частина економічного результату діяльності підприємства, на іншу частину впливає існуюче інституційне середовище та рівень ефективності роботи керівника підприємства в певних інституціональних умовах. У будь-якому ринковому середовищі укладання угод супроводжують трансакційні витрати, як не включаються до ціни блага та впливають на ефективність угод. Одже економіка повинна прагнути до інституціональної структури, що б сприяла скороченню таких витрат. Саме це стимулюватиме ринкових агентів на інвестування, розвиток інноваційних видів діяльності, технологічне переоснащення тощо.

Прогресом світової цивілізації в ХХ ст. переконливо показано, що найбільші успіхи досягли ті країни, які послідовно здійснювали переорієнтацію економіки з екстенсивного на інтенсивний шлях розвитку, коли їх міць визначається не тільки і не стільки обсягами, скільки структурою і якістю виробництва, швидкістю оборотності та оновлення, матеріалізацією досягнень сучасної науково-технічної революції відповідно до потреб людини, необхідністю збереження та поліпшення зовнішнього середовища. Ці чинники органічно пов'язані із формуванням якісно нових потенційних можливостей людини в його творчій діяльності [137, С. 370- 403].

В час прискорення інтеграційних процесів України у світові політичні та економічні процеси, а також посилення тиску глобалізації постає завдання будування суспільства інновацій та визначення ефективних траєкторій та ймовірних контурів модернізації економіки, які будуть сприяти входженню до кола високорозвинених країн і зайняттю високої рейтингової позиції в край динамічній та мінливій структурі світу. Особливої актуальності це набуває для соціально-трудових відносин у країні, де їх регулюванню властивий виразно ситуативний, а часом і асоціативний характер. Ефекти модернізації визначаються готовністю та спроможністю суспільства окрім впровадження новітніх технологічних досягнень, ще й займатися модернізацієй відносин ринку праці: тобто "відтворювати необхідні соціально-професійні верстви населення і структуру зайнятості, адаптувати систему соціальних цінностей у сфері праці та інституційне середовище, нівелювати соціально-трудові ризики і потрясіння" [184, С. 97-100]. Аналізу інституційного середовища ринку праці присвячено багато робіт як вітчизняних, так і закордонних авторів. Аналіз законодавства про захист зайнятості та його вплив на ринок праці представлений в роботах таких закордонних авторів як Дж. Ботеро, Ф. Хайек, В.Сіберт і інших. Серед вітчизняних авторів, які займались дослідженням інституційного середовища вітчизняного ринку праці, можна виділити О.В. Чернявську, М. Шаленко, Л.І. Безтелесна, П.П. Мазурок, В.Ф. Онищенко та ін. [34]

Поняття «інституційне середовище» має досить різноманітну інтерпретацію в сучасних дослідженнях. Норт Д. та Девіс Л - Основоположні політичні, соціальні та юридичні правила, що створюють базис для виробництва, обміну, розподілу та споживання. Силин В.В. - Інституційне середовище не є простим набором відповідних інститутів, його можна вважати особливого роду інститутом (матрицею розвитку або вектором, що визначає напрям розвитку) вищого порядку. Вона визначає основний напрям розвитку системи, а також ті орієнтири, на основі яких відбувається відбір найбільш ефективних і соціальних інститутів. Скворцова Г. - Інституціональна складова економіки, що проявляється в особливостях функціонування бізнесу, обумовлених його юридичним статусом та ступенем досконалості організаційної структури, досягнутої в рамках природної еволюції. Проявляється вона і в законодавчій підтримці приватного підприємництва і, зрештою, в регулюючій діяльності держави, що стимулює бізнес або ставить його в певні обмежувальні рамки, виходячи з проповідуваних принципів економічної політики.

Данько М.С - Фундаментальні політичні, соціальні, юридичні правила, в межах яких здійснюються процеси виробництва та обміну (конституційне, виробниче, контрактове право); правила, що регулюють відносини у приватному секторі (теорія про власність); правила поведінки економічних агентів на договірній основі (теорія корпорацій, теорія регулювання структур); специфічні правила поведінки економічних агентів (звичаї, традиції, моральні, етичні та релігійні установи).

Юргель Н.В. - Сукупність наявних у суспільстві інститутів, об’єднаних у деяку інституціональну систему.

Із наведених визначень зрозуміло, що Д. Норт та Л. Девіс , М.С. Данько, Н.В. Юргель розглядають інституційне середовище як сукупність (систему) політичних, соціальних та юридичних правил.

Під інститутами розуміють розроблені людьми формальні (закони, конституції) і неформальні (договори і добровільно прийняті кодекси поведінки) обмеження, а також фактори примусу, що структурують соціальну взаємодію суб’єктів та визначають “правила гри” в суспільстві. Основоположник інституціоналізму Д. Норт виділяє три головні елементи у складі інститутів [125]: 1) формальні інститути – це інститути, в яких об’єм функцій, засобів і методів регулюються приписами законів чи інших правових актів, формально затверджених розпоряджень, постанов, правил, регламентів, та ін. Формальними соціальними інститутами є правила, закони, нормативні акти, які реалізуються через діяльність держави, суду, сім’ї та інших організацій. Свої управлінські і контрольні функції ці інститути здійснюють на основі чітко встановлених формальних негативних та позитивних санкцій; 2) неформальні інститути – це інститути, що створені в результаті культурної та соціальної інформації. Неформальні інститути властиві сучасній економічній системі. Їх існування обумовлене необхідністю координації дій суспільства, що не регулюються формальними законами. Являючись засобами координації форм людської взаємодії, що послідовно повторюються, неформальні інститути носять характер соціально- санкціонованих норм поведінки продовження, розвитку, модифікації формальних правил. 3) механізми примусу, що забезпечують дотримання правил (суди, міліція). При цьому основними функціями інститутів є: – координаційна (узгодження інтересів); – перерозподільна; – зниження трансакційних витрат (в сфері обміну). Соціально-економічні та політичні інститути детермінують роль індивіда в суспільстві (найманий працівник, власник, чиновник, політик), вводять його дії у прийнятні для суспільства рамки і, певною мірою, впливають на вибір рішень. Проте – і це є однією з обов'язкових умов прогресу – людина приймає рішення, керуючись внутрішніми, індивідуальними мотивами, джерело яких - це потреби та особистісні властивості [128].

В той час як Сілін В.В. розглядає інституційне середовище як окремий інститут більш високого порядку, ніж інститути, що його утворюють, та який має конкретну ціль свого функціонування. Такий підхід, очевидно, виходить з того, що усі формальні інститути поділяються на правила нижчого порядку та вищого порядку.

Г. Скворцова у свою чергу аналізує сутність інституційного середовища у вузькому сенсі як особливості (умови) функціонування бізнесу. Отже, незважаючи на розгляд поняття «інституційне середовище» в різних площинах, його сутність зводиться до системи інститутів, які й визначають особливості або умови, в котрих функціонують ринкові агенти.

Інституційне середовище – стійкі економічні та соціальні зв'язки між людьми, норми і правила, на основі яких формуються економічні та соціальні відносини і реалізується той чи інший спосіб господарювання. Дієве інституційне середовище сприяє зниженню управлінських ризиків, трансакційних витрат і збільшує сукупний доход нації. Інституціональне середовище – це, передусім, законодавча база держави та інші інституціональні структури, що створюються на її основі, а також соціальні механізми, які ними визначаються (у політиці – вибори, в економіці – ринок).

Дослідження та аналіз існуючих теоретичних підходів до проблем інституційного забезпечення сталого регіонального розвитку дають можливість визначити, що у загальному розумінні інститути є сукупністтю сформованих на протязі певного історичного періоду суспільних норм і правил, які можуть виражатись у вигляді певних законів, нормативів, обмежень, що є обов’язковими до виконання , принципів поведінки, традицій тощо, яких дотримується населення регіону в своєму існуванні. Такий набір законів правил та установ поведінки усіх учасників суспільних відносин визначається спеціальними утворенеми інститутами.

Проте слід відзначити, що загальносвітовому процесу інституціалізації ринку праці в Україні властива своя специфіка, він відбувається складно й суперечливо, супроводжується реформуванням існуючих інститутів або створенням нових, що не завжди ефективно функціонують.

Таким чином, інституціональною структурою економічного розвитку називають сукупність взаємопов’язаних інститутів (формальних відносин та неформальних), що створюють механізм соціального розвитку. Сучасний етап прогресу неформальних структур на основі використання інформаційних, телекомунікаційних та інтелектуальних технологій, а також людського фактору стає одним з домінуючих. Відповідно кінцевою ціллю соціально-економічного та інституціонального розвитку країни та регіонів є забезпечення добробуту усього населення і підвищення якості життя окремої особистості [156]. В розширеному вигляді структуру інституційного середовища можна представити у вигляді двох взаємопов’язаних підсистем (рис. 3.1): 1) нормативно-правова підсистема інституційного середовища; 2) організаційно-технічна підсистема інституційного середовища. Нормативно-правова підсистема інституційного середовища включає суспільні стереотипи, ділову етику, умовності та обмеження поведінки, які під впливом особливостей кожної сфери діяльності перетворюються у специфічні форми поведінки громадських суб’єктів – виробничу, споживчу, трансакційну. У рамках організаційно-технічної підсистеми виділяються організаційні структури суб'єктів та їхні організаційно-правові форми, а також рівні організації взаємодій: товарні, фінансові, регіональні, загальнонаціональні ринки. Такий підхід до розгляду структури інституційного середовища є доцільним, оскільки дає уяву про формування основних видів інститутів, які здатні впливати на формування і розвиток процесів в будь-якій сфері економічного життя і країни, і регіональних складових.

Створення системи ефективних інститутів стає базою для полегшення ринкового обміну, що спонукає ринкових агентів більш активно здійснювати господарську діяльність, а часто й знижувати ціни, відсоткові ставки, які певною мірою включають у себе витрати на здійснення трансакцій. Зокрема, Д. Норт наводить приклад, коли в Нідерландах у ХVII столітті та в Англії на початку ХVIIІ століття різке падіння облікових ставок було викликано розвитком інститутів капіталу. Розвиваючи думку Р. Коуза про віднесення затрат, що виникають при використанні цінового механізму, до трансакційних, Н.В. Юргель вважає, що сума трансакційних витрат, що пов’язані із будь-яким видом бізнесу, являє собою своєрідну ціну, яку має сплатити бізнесмен для того, щоб отримати бажану ціну за свої товари і послуги. Іншими словами, сума трансакційних витрат – це ціна бізнесу. Але якщо ціни на товари та послуги регулюються ринком шляхом узгодження попиту та пропозиції, то ціна бізнесу може регулюватися його організацією . Коли сума трансакційних витрат стає надто високою при веденні бізнесу, тоді його організація та зміст бізнесу вступають у протиріччя, розв’язання якого знаходиться у трансформації такого бізнесу: технологічному переоснащенні; зміні форми організації бізнесу (застосуванні організаційних інновацій); зміні виду економічної діяльності тощо, а отже, модернізації.

Інституційне середовище, що сприятиме модернізації, має містити ряд опорних або іманентних модернізації інститутів. За визначенням В.Є. Дементьєва « як опорні інститути модернізації припустимо розглядати таку інституційну структуру економіки, яка реформується, що здатна забезпечити розв’язання актуальних завдань модернізації країни з урахуванням наявних обставин».

Така інституційна структура може включати як обов’язкові інститути, без яких реалізація будь-яких реформ неможлива, так і специфічні, що обумовлюються історичними, економічними та політичними особливостями розвитку кожної окремої економіки. Західні економісти схиляються до думки, що такими інститутами мають стати:

– відкрита ринкова економіка, ліберальні ціни, низькі митні бар’єри;

– домінування приватної власності при її жорсткому захисті;

– дотримання договірних зобов’язань;

– демократична політична система тощо.

Зокрема, більшість зазначених цілей становили основу «Вашингтонського консенсусу» як сукупності реформ, що мають привести постсоціалістичну економіку до формування ринкового типу господарювання.

Дослідники Інституту економічної політики імені Є.Т. Гайдара вбачають інституційну основу для проведення модернізації лише в наявності гарантій базових прав (недоторканість особистості, свободи слова та приватної власності), елімінуючи вплив більш «прагматичних» інститутів, таких як податкова система, банківські інститути, підприємницьке право тощо. З іншого боку, окремі країни (наприклад, Китай, Тайвань тощо) змогли здійснити модернізацію і без зазначених вище інститутів, за умов авторитаризму.

Роль окремих соціальних інститутів, що поширені в провідних країнах світу і які частково згладжують негативні ефекти реформ, також є важливою. До таких інститутів належать ті, що супроводжували розвиток провідних держав світу, а саме соціальне страхування та інститути розв’язання соціальних конфліктів. Суспільства, в яких є механізми порозуміння держави й суспільства, більш схильні до швидких перетворень та до адаптації імплантованих інститутів з метою модернізації.

Інституційне середовище, як було визначено вище, включає як формальні, так і неформальні інститути. Науково підтверджено, що для формування сприятливих умов економічного розвитку мікро- і макросистем обидва типи інститутів мають значення .

Структура інституційного середовища, що має сприяти модернізаційним перетворенням, передбачає наявність політичних, економічних та соціальних інститутів. За дослідженням Д. Норта , початкове виникнення політичних інститутів, що визначають «ефективні» права власності, неодмінно викличе розвиток економічних інститутів, які сприяють ринковому обміну. При цьому витрати на кожну трансакцію значно скорочуються, а загальна кількість трансакцій зростає. Постає питання, як у таких умовах спонукати ринкових агентів до трансакцій, спрямованих на модернізаційні перетворення, а саме: придбання нових технологій, навчання персоналу, продукування інновацій?

Відповідь на це питання неоднозначна, адже, як доводить історія, становлення інститутів, їх зміни, які приводили до певних економічних наслідків, є малоконтрольованим процесом, що характеризується «невизначеністю та нестійкістю, відсутністю достовірної інформації відносно майбутнього економічного розвитку».

Тож у процесі створення інституційного середовища для модернізації економіки уряди країн, які проводять реформи, зіштовхуються з двома основними проблемами:

1) ступінь маневреності інститутів, що становили основу інституційної структури економіки до модернізаційних процесів, спричиняє величезний вплив на сприйняття нових реформ. Одним із таких інститутів є довіра. У широкому сенсі довіра в ринковому середовищі є одним з визначальних факторів, який зумовлює реалізацію трансакцій на ринку, успішність проведення певної політики тощо. На переконання дослідників, «невизначеність результатів реформ призводить до того, що для окремого виборця ризики настільки великі, що він особисто може віддати перевагу не підтримувати їх проведення, хоча для більшості населення довгостроковий результат реформ буде позитивним (у рівновазі Неша більшістю ex ante буде прийнято рішення голосувати проти реформ, хоча ex ante реформа була б схвалена)».

Фінансово-економічні кризи підривають довіру громадян до державних, фінансових інститутів, а також до доброчинної мотивації та взаємної підтримки;

2) дослухаючись до міжнародних організацій, які частково фінансують окремі реформи, уряди намагаються трансплантувати інститути, що еволюційно утворилися в інших суспільствах та економіках, у національну інституціональну систему. Це може призвести до непередбачуваних результатів. Хоча правила ті самі, але механізми і практика контролю та примусу до дотримання цих правил, норми поведінки й суб’єктивні моделі гравців інші. Це змінює стимули до господарської діяльності, укладання угод та оцінку наслідків таких угод ринковими агентами. Без відповідної модифікації, трансформації чи адаптації ці інститути або найчастіше перетворюються на патологічні утворення, так звані «патоінститути», або в загальноприйнятій термінології – на інституційні пастки. По суті, вони утворюються з метою приведення всієї інституційної системи в стан певної рівноваги, в якій агенти усвідомлюють новостворені правила та слідують ним, незважаючи на високі трансакційні витрати, адже недотримання правил збільшить ці витрати значною мірою.

Джерелом утворення інституційних пасток може бути неконгруентність (неузгодженість) інститутів – економічних, політичних, соціальних та ідеологічних. У сучасній економіці України до таких пасток слід віднести:

– рентоорієнтовану поведінку;

– відсутність надійних механізмів захисту прав власності;

– низький рівень довіри до держави серед певних верств населення;

– і як результат – високі трансакційні витрати.

Компенсаторних механізмів для покриття таких витрат в Україні не створено, адже держава в умовах кризи не в змозі підтримувати стабільне стимулювання розвитку підприємництва, у тому числі й інноваційного. Крім того, на думку дослідників, в умовах кризи слід орієнтуватися не на створення компенсаторних інструментів та інститутів, а на фактори, що сприяють зміцненню довіри у суспільстві, у тому числі забезпечення широкої підтримки підприємництва на всіх рівнях. Цей важливий аспект формує тип суспільних груп, які можуть або сприяти розвитку, або навпаки, гальмувати його. Так, суспільство будь-якої держави може бути умовно поділене на дві категорії: «групи Патнема», цілями діяльності котрих є досягнення суспільних вигод, співпраця, координація дій, підвищення «прозорості» влади, та «групи Олсона», які мають власні цілі, створюють і розподіляють блага виключно між членами клубу. У процесі аналізу розвинутих країн було визначено, що у країнах з розвинутим інституційним середовищем, високим рівнем довіри до влади та значним обсягом ВВП на особу домінують «групи Патнема» (з окремими винятками) .

Отже, модернізація економіки передбачає дотримання низки мінімальних інституційних вимог щодо складу політичних, економічних, соціальних та ідеологічних інститутів.

Держава створює інституційне середовище, що має відповідати новому типу соціально-економічної системи , яка сформувалася внаслідок модернізації економіки.

Ігнорування ряду інституційних умов значно збільшує трансакційні витрати, а значить, робить той чи інший ринок непривабливим для інвесторів і непридатним до ефективних реформ унаслідок відсутності довіри та посилення інерційних інституційних процесів.

Так, серед умов сприятливого інституційного середовища в Україні достовірно наявні лише дві – переважання демократичних інститутів і готовність до змін; ще чотири елементи системи перебувають у стані позитивної динаміки розвитку з різним ступенем прояву, зокрема орієнтованість на суспільний добробут; довіра до держави та членів суспільства; ефективні інститути вирішення соціальних конфліктів і поширення у суспільстві «груп Патнема».

Щороку Світовий банк здійснює оцінювання інституційного середовища для започаткування бізнесу (доповіді «Ведення бізнесу») у понад 180-ти країнах світу, удосконалюючи систему індикаторів. Україна також включена до переліку цих країн.

В Україні закономірним є зростання зацікавленості в довгострокових соціально-економічних проблем і перспектив розвитку. Проте досі актуальним є висновок академіка В.Гейця, що був зроблений ним ще у 2000 р., в якому шла мова про те, що й досі ми не можемо визначитись із механізмами залучення коштів та найважливішими державними пріоритетами. Усе це надто зменшує вплив на економіку. В особливій мірі це відноситься до фінансового сектора - частини економіки, що включає фінансові корпорації, які спеціалізуються на фінансових послугах та допоміжній фінансовій діяльності .

Стримування у розвитку українського фінансового сектора можна пояснити суперечностями нових структур ринкового типу із старим неформальним інституційним середовищем, що залишились від минулої системи. Це призвело до такого: перевага формальних атрибутів фінансового ринку, що реально не функціонує за ринковими правилами (відсутність конкуренції у якості головного регулятора фінансових процесів; ліквідність, яка забезпечується власне торгівцями фінансовими інструментами; вартість фінансових інструментів не відповідає справжній); формування олігархічних угруповань та фінансових груп, що призводить до надмірної концентрації влади і власності; незначний прошарок малого і середнього бізнесу як основного постачальника і споживача фінансового капіталу; переважання інтересів влад над інтересами суб’єктів фінансового сектора; підпорядкованість фінансового бізнесу державно-чиновницькій бюрократії; корупції; велика недовіра домогосподарств до фінансових установ тощо.

В умовах розвитку економічних процесів інституційні зміни у фінансовому секторі економіки України можуть набувати таких форм:

1) екстренні – швидкий перехід до нового інституційного середовища за короткий проміжок часу;

2) граничні – процес удосконалення вже існуючих інституцій;

3) Парето-ефективні – удосконалення деяких інституцій за незмінного стану інших;

4) комбіновані – вибір альтернативних варіантів і врахування конкретних механізмів вибору.

Усі вони використовувались в процесі формування фінансової системи України і зараз продовжують використовуватись, але вже не в умовах руйнації соціалістичної системи, а навпроти фінансової глобалізації, при якій локальні, національні фінансові сектори поступово втрачають потенціал саморозвитку і інтегруються в єдиний світовий економічний простір з універсальною системою регулювання. При цьому варто зазначити, що сьогодні ринок капіталу є суворо сегментованим. З однієї сторони, він спирається на новий технологічний уклад, а з іншої – на інституційні перетворення у фінансовій сфері, що знайшло свій пряв у появі крупних міжнаціональних ринків. У кінці 70-х – початку 80-х рр. з’являється нова глобальна фінансова система, що примушує всі країни вести свою діяльність за єдиними уніфікованими правилами.

Новий порядок функціонування світової фінансової системи був зафіксований у Вашингтонському консенсусі, який був підтриманий провідними країнами світу на чолі з США, а провідниками нового курсу стали МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, а також уряди провідних країн Європи. Всі вони керувались у своїх рекомендаціях неокласичною економічною теорією, що панувала на Заході і базувалась на теорії загальної рівноваги Л.Вальраса:економіка, яка функціонує на основі ринкової саморегуляції, є найбільш ефективною і прямує до стану повної рівноваги. Головний інструмент дії такого механізму, за Вальрасом, - це ціни на товари та послуги, які вільно визначаються співвідношенням попиту і пропозиції, а призначення ринка зводиться до аукціоніста, який збирає замовлення продавців і покупців до початку виробництва і визначає врівноважені ціни. У подальшому ці ідеї набули розвитку у працях багатьох економістів і склали основу неокласичної концепції, яка охоплює переважну частину економічних проблем.

Зокрема, рух цін пов'язувався з кількістю грошей в обігу («грошове правило Фрідмена»), а планове господарство зводилось до адміністративно-командного, система приватного підприємництва –творча і стимулююча, несправедливість в перерозподілі (не кажучи вже про корупцію і крадіжки) буде виключена завдяки механізму ринкової конкуренції.

Планувалось, що саме цей підхід посприяє проведенню кардинальних і ефективних реформ в Україні. Але західні радники-неокласики та їх українські прихильникі прогнозують, що після короткострокової кризи щокової терапії почнеться швидке економічне зростання, і ці прогнози наразились на повне фіаско і Україна потрапила до інституційної пастки. І сучасний розвиток інституційного середовища фінансового сектора визначають такі обставини:

1) відсутність на початку 90-х рр. ХХ ст. ринкових фінансових інституцій, що були б адекватні до початку реформ, тому що на протязі більше ніж 70-ти років в СРСР панувала планово-розподільча система;

2) з потраплянням в українське середовище будь-яких формальних інституцій, вони одразу ж зіштовхуються з неформальними відносинами та особистими зв’язками. Для ефективного функціонування ринку потрібні «перпендикулярні» йому інституції, а в нашій практиці вони переростають у «паралельні», і переключаються у режим персоналізованого торгу;

3) країною не були пройдені всі стадії постіндустріальної трансформації з притаманними для неї управлінським революціями;

4) значне відставання фінансового сектору України у сфері інформатизації та комп’ютеризації фінансових відносин, інформаційного опанування економічного простору;

5) відсутність ефективного корпоративного управління з контролем за діяльністю менеджменту;

6) падіння виробництва на протязі 10 років, найбільш глибоке за всю історію індустріальних країн у мирний час;

7) структурна деформація економіки з гіпертрофією паливно-сировинного комплексу (більш як 2/3 загального обсягу промислової продукції) на шкоду обробній промисловості і високим технологіям;

8) безпрецедентне старіння виробничих фондів, що супроводжується технологічною деградацією економіки (середній вік обладнання сягає 20 і більше років);

9) одностороннє перекачування ресурсів із виробництва у торгівлю і фінанси;

10) постійно зростаючий зовнішній і внутрішній борг, транформація держави у головне джерело неплатежів та жостких податків;

11) посилення соціальної нерівності.

Через дію цих обставин в Україні інституційні зміни завжди носили стихійний та хаотичний характер. Хоча «неодноразово зверталась увага на слабкий фінансовий сектор України, що вважалось його внутрішнім недоліком...Фінансовий сектор в Україні є недостатньо потужним та не спроможним для фінансування масштабних завдань економічного розвитку через те, що його розвиток проходить у несприятливому інституційному середовищі». В країні було створення достатньо жорстку систему захисту інтересів розвинутих країн, яка дозволила останнім отримувати усі рентні платежі від країн, що розвиваються, через що вони втратили останню надію хоч наблизитись до розвитку економічно розвинених країн «золотого мільярду».

Така сама доля спіткала й фінансовий сектор України, який намагається прискорено інтегруватись у світову систему. Ситуація погіршується через те, що сама ця система за останній час набуває більш спекулятивного та проблемного характеру. Сучасні фінансові ринки являють собою перегорнуту піраміду, де вузькою основою є фінанси реального сектора, а верхньою, широкою частиною, – фінансові ресурси валютних і фондових ринків, що прямо не відносяться до реального сектора світової економіки.

Правила, що утворюють інституційне середовище країни, визначають характеристики цієї системи як цілого. З погляду окремого суспільного суб'єкта, що функціонує на території одного або кількох регіонів України, інституційне середовище складається з правил державного, регіонального та муніципального рівнів. Таким чином, важливими характеристика сучасного інституційного середовища нашої країни є: багаторівневість, подвійність, компонентна неповнота, складність і нестабільність та фрагментарність. Перша важлива характеристика інституційного середовища полягає в її багаторівневості. Також основної характеристикою інституційного середовища є його подвійність, що випливає з наявності двох типів правил: формальних та неформальних. Суть її полягає у відтворенні невідповідності в динаміці змісту та механізмів забезпечення цих правил. Ідеальної відповідності між двома типами правил немає в жодній країні світу, незалежно від того, яка з правових традицій в ній переважає: кодифіковане чи прецедентне право. Найважливішою характеристикою інституційного середовища України є компонентна неповнота як на державному, так і на локальному рівнях. Найбільш наочним прикладом є неоднозначне сприйняття суспільством державного законодавства про землю. Іншим характерним прикладом є малоефективна соціальна складова податкової політики. Це означає, що зацікавлені сторони не можуть апелювати до формальних правил з приводу виникаючих проблем, що пов'язані з визначенням податкової бази, обчисленням податку, порядку його сплати та т. ін. Дуже важливо звернути увагу на складність і нестабільність інституційного середовища для прийняття економічних рішень (особливо довгострокових та пов'язаних із використанням специфічних активів) через наявність формальних правил та можливість їх різного трактування і неперервним процесом коригування вже прийнятих законів. Не менш важливою характеристикою інституційного середовища є його фрагментарність, суть якої полягає у неможливості забезпечити фронтальне блокування небажаного типу поведінки та дозволяє обходити існуючі формальні інституційні рамки. Таким чином, сучасні характеристики інституційного середовища України дозволяють прийти у висновку, що далеко не всякий набір правил забезпечує зменшення невизначеності і, відповідно, економію на трансакційних витратах. Для цього повинні виконуватися як мінімум наступні умови: правила, що утворюють інституційне середовище, повинні бути більш-менш узгоджені між собою, зрозумілі учасникам, дії яких з їхньою допомогою регламентуються; є достатньо стабільними, а в умовах невизначеності дозволяють погоджувати очікування із суб'єктами, які приймають управлінські рішення. Виконання останньої умови можливе тоді, коли: зберігається послідовність у політиці держави на різних рівнях, незалежно від того, чи виграла на чергових виборах партія або коаліція; існує (принаймні в найзагальніших рисах) згода з приводу плану інституційного проектування та конструювання.

Світова фінансова система перетворилась по суті на глобальний спекулятивний конгломерат, який функціонує не в інтересах розвитку економік, зростання промислового виробництва та рівня життя людей, а в інтересах збагачення розвинутих країн, що і стає причиною глобальних світових криз останнім часом. Розглянемо коротку хронологію подій за останні роки: інвестиційна криза в 1990-1991 рр., яка пов’язана з падінням фондових індексів, переглядом очікувань інвесторів; потужний крах фінансової системи Мексики (грудень 1994 р. – січень 1995р.); банкрутство низки американських органів місцевого самоврядування, що вклали кошти від податкових надходжень у сумнівні цінні папери (грудень 1994 р.); криза іспанського песо, шведської крони та італійської ліри, стрімке падіння долара (перша половина 1995 р.); банкрутство через спекуляції відомого британського банку «Берінгз», криза найбільшої у світі страхової компанії «Ллойд оф Лондон» (лютий-березень 1995 р.); азійська фінансова криза (осінь 1997 р.), яка охопила країни тихоокеанського регіону, а також віддалені від Азії країни, в т. ч. і Україну; обвал компаній, що пов’язаниі з Інтернет (доткомів), індексу високотехнологічних компаній NASDAQ у 20000 р. з подальшим розгортанням інвестиційної кризи і світової рецесії у 2002-2003 рр.; глобальна фінансова криза через обвал іпотечного ринку в США і спекулятивні операції зі структурованими фінансовими інструментами (2007-2008-2009...).

На сучасному етапі статус країни багато в чому визначає стан фінансового сектору, а його сьогоднішній стан в Україні не піддається жодній критиці. Він є відірваним від виробництва, стрімко зрос в період приватизації та тримався до останнього часу, базуючись на спекулятивних угодах, що обумовило формування виключно низького запасу стійкості усієї фінансової системи. І саме через те Україна на сьогодні має монетарну економіку з найманою працею, яка ще не є ринковою економікою, а лише економікою з фінансовою олігархією. Цей проміжний тип господарської системи має назву економіки владних угруповань або сучасного меркантилізму і є закономірним підсумком сліпого слідування України монетаристським курсом Вашингтонського консенсусу, завдяки якому і відбулися і досі тривають проблеми в економічній політиці. Вже у червні 1997 р. було опубліковане фундаментальне дослідження експертів Світового банку «Держава у мінливому світі», в якому на основі досвіду 94 країн ствердно заперечується центральний тезис монетаризму про ефективність саморегульованого економічного зростання і небажаності державного втручання.

І більш того, у виграші опинились країни, які ігнорували вказівки Вашингтону.

У Китаї, де було рішуче відхилино їх рекомендації, за двадцятирічну історію ринкових реформ кожний новий виток перетворень завжди дає додатковий приріст ВВП і загальне підвищення рівень життя нації.

Щоб виправдати свій провал експерти «Вашингтонського консенсусу» висунули низку пояснень: антиринковий чинник всеохоплюючої корумпованості (відомим професором-монетаристом Дж.Сакс); недостатня захищеність прав власника; саботаж «природних монополій»; політична нестійкість і кланову система влади. «Так некваліфікований дантист, який не зумів видалити хворого зуба, а тільки обломив його верхню частину і розпанахав ясна, виправдовується перед змученим пацієнтом, що у того «корні криві і глибоко сидять» .

Все це слугувало появі «пост-Вашингтонського консенсусу», який був запропонований Дж.Стігліцом у ІІ половині 90-х років і який може вважатися початком другого етапу трансформації, що базується на інституційно-еволюційному підході, тобто аналізі розвитку економіки з урахуванням факторів інституційних змін.

Фокус реформ змінився від лібералізації і приватизації до створення суворих інституційних рамок і досягненнь «прозорості» в процесах приватизації; реформи фінансового сектора в цілях більш ефективного розподілу фінансових ресурсів; посилення уваги до соціального боку трансформації, включаючи подолання глибокої нерівності доходів і забезпечення підтримки соціально незахищених верств населення; макроекономічної стабілізації як умови стійкого економічного зростання і підвищення активності суб’єктів господарювання – всі ці п’ять пунктів було виділено на конференції МВФ.

Стало зрозумілим те, що не можна повністю знищити стару інституційну систему і зформувати нову виключно шляхом імпорту і конгруентності інституцій, треба також здійснбвати стимулювання розвитку вже існуючих інституцій для їх «покращення». Бажаний економічний ефект при цьому може бути досягнутий лише завдяки принципу комплементарності інституцій, зміст якого полягає в взаємопов’язаних інституційних змінах, де інституції доповнюють одна одну.

Не можна не погодитись, що «революційний» етап зтвердження нових правил гри вже пройдений, а інституційна система більшою мірою стабілізована, проте це своєрідна стабілізація, де формальні інституції продовжують свою діяльність за аналогом неформальних. Потрібно зважати і на те, що економіка України, як і її фінансовий сектор, впродовж становлення ринкової економіки не могли обійтись без імпорту інституцій, тобто Україна, як країна-імпортер, отримує інституції, які вже показали свою ефективність на прикладі іншої країни, і не має необхідності шукати оптимальну інституційну структуру через спроби та помилки. Опираючись на світову практику. Завжди присутній вибір. Тобто, якщо не підходить та не виправдовує сподівань банківська система, побудована за принципами банківського права американської моделі, то можна звернутись до німецького приклада. До того ж, через відсутність специфікованих прав власності на інституційні моделі витрати на їх відтворення є мінімальними. Ні світове право, ні право окремих країн не має положень, що перешкоджають копіюванню якогось формального інституту без виплати компенсації країні, володіючій авторством створення зразка».

На ряду з цим, аналіз двадцятирічного досвіду соціально-економічної трансформації в Україні показує, що в країні головним чином відбувається імітація елементів ринкової інфраструктури, що скопійована з досвіду інших країн.

Такі питання були відображені у праці радника старшого віце- президента і головного економіста Світового банка Д.Еллермана «Ваучерная приватизация как инструмент холодной войны» , де він займається дослідженням формування фінансового сектора у постсоціалістичних країнах. Він вважає, що функціонування даного сектору економіки як посередника мають забезпечувати банки і ринки облігацій. Хоча банки дійсно виступають посередниками, але цей процес існує між «заощадженнями» олігархів і їх «інвестиціями» у власні рахунки в іноземних банках. Ринки облігацій також не виконують відведені їм функції, а слугували лише величезною схемою Понці, більше всього в Росії. І якщо відхилити банки і ринок облігацій, то «ринком капіталу» у фінансовому секторі залишається тільки фондовий ринок, однак навіть в економіках розвинутих країн Заходу він посідає доволі незначне місце.

Урядовими чиновниками в Східній Європі та країнах колишнього Радянського Союзу, навіть в Монголії і Албанії були з гордістю продемонстровані західним делегаціям бутафорські фондові біржі, що оснащені комп’ютерами та «великим табло», з надією, що «дива економіки приватного підприємництва будуть подаровані їм з неба».

За наслідками світової фінансової кризи Україні ж не варто сподіватись на швидке відновлення ринку цінних паперів. На сучасному етапі нам потрібена надійна банківська система.

За вивчення імпорту інституцій А.Олєйнік досліджує таку категорію, як «конгруентність інституцій», тобто успіх їх імпорта забезпечує близькість загальних тенденцій розвитку пануючих у країні-імпортері неформальних і формальних норм, на базі яких функціонує імпортована інституція. Конгруентність норм може призвести до їх конвергенції – наближенню (або навіть співпаданню) траєкторій інституційного розвитку. На практиці характер та ступінь конгруентності формальних і неформальних норм оцінити дуже важко.

Відомі декілька методик, однак їх спільним недоліком є орієнтація на певні випадки, що приводить к обмеженості сфер застосування: 1) юридична методика оцінювання перспектив впровадження в корпус права елементів інших правових систем;

2) методика оцінювання перспектив використання однакових методів управління у країнах з різними традиціями організації трудових відносин;

3) методика визначення ступеню сумісності формальних інститутів влади і неформальних норм, які регулюють владні відносини;

4) методика, що базується на порівнянні норм, які створюють ідеальний тип панівної у суспільстві неформальної інституції та ідеальний тип імпортованої формальної інституції.

За умови створення ідеальних типів основних інституцій фінансового сектора цим підходом дозволяється досліджувати широкий спектр інституційної динаміки, однак все це є властивим теорії, а практично досягти такої ситуації вважається нереальним.

Ми вважаємо, що, проблема складається не через відсутність законодавчих

ринкових норм і відповідних структур, а через її неефективність, а у

деяких випадках і через неможливость безумовного слідування таким нормам.

Згідно з теорією «інституційної трансплантації», розвинутої В.Полтеровичем, процес позичання інституцій, що розвиваються в іншому інституційному середовищі, і реалізований зазвичай з більш розвинутої системи господарювання у менш розвинуту для прискореного інституційного розвитку останньої може наразитись на порушення функцій трансплантованих інституцій.

У результаті це обумовлює появу інституційних «пасток» – неефективних, проте стійких суспільних інституцій, які чинять шкоду нормальному протіканню господарських процесів (тіньова економіка, корупція, неплатежі, бартерна економіка тощо). Якщо застосовувати таку методологію до українських процесів становлення фінансового сектора економіки, варто зазначити, що подібна трансплантація виявилась вельми ризиковим і дорогим заходом, що характеризується високим степенем невизначеності і неефективності через додаткові витрати у вигляді можливих дисфункцій.

Цікавими у цьому контексті є дослідження групи російських вчених у праці «Інститути: від запозичення до вирощування» , котрі вважають, що інституційні структури країн східної культури неможливо переробити так, щоб вони походили на західні, тому що перші не зможуть ніколи досягнути такого рівня розвитку і добробуту, як у других. Щоправда, є відомі виключення – це Японія, Гонконг, Корея, Сінгапур. Але їх варто розглядати у якості збіга обставин, через які конфуціанська культура опинилась на даному етапі спроможною сприймати певні корисні західні інституції на відміну від культур ісламської, латиноамериканської , індійської та африканської. Проте в роботі Д.Берковіца, Ж.-Ф.Рішара, К.Пістор , де розглядаються характеристики трансформації правових норм у 39 країнах, наводиться інший перелік країн, у рахунок яких успішно пройшли – Італія, Японія, Аргентина, Голландія, Ізраїль, Чилі.

Ми ж прийти к висновку, що, через те, що українськійі культурі, як і російській, властиві риси європейської і східної культур, і тому, враховуючи сучасний стан України, ми поки що приречені на постійне відставання від лідерів, що і показують світові рейтинги. Тож реформи повинні стати способом здійснення інституційних змін, а самі реформатори – стати садівниками, а не імпортерами, які вишукують кращі світові практики. Щодо розгляненої концепції «вирощування», яка також відобразилась у праці Б.Клейнера «Еволюция институциональных систем» , то ми погоджуємось з точкою зору української дослідниці В.Решетило про те, що в ній «…не враховується той факт, що в умовах нестійкого, нерівноважного і невизначеного соціально-економічного середовища інститути не вирощуються, а виникають як своєрідний інваріант у їхніх видозмінюваних взаємодіях із зовнішнім і внутрішнім середовищем».

Концепцією вирощування інституцій не враховується також ступень здатності інституційного середовища сприймати зміни. За аналізу інституційних підвалин фінансового сектора економіки випливає, що зміна нормативно-правого акту (формального правила) призводить не просто до ухилення від виконання чи пристосування до цієї зміни. А виникає поняття кругообігу інституцій (рис. 1), де введення нових політичних (правових) правил і впровадження їх у систему вже існуючих економічних правил і традиційних норм призводить, як правило, до однакової схеми. З новим правилом фінансовий інститут виконує свої функції у новій господарській практиці,але якщо воно не вигідне, то цей інститут через регулятор або саморегулівну організацію модифікує правило згідно своїх потреб. В результаті кожне формальне правило пристосовується і відфільтровується мікроекономічним середовищем.

В даному контексті особливу роль у формуванні інституцій фінансового сектора відводять державі, яка згідно досліджень Дж.Бьюкенена у праці «Кордони свободи» (1975 р.) може виконувати дві функції – держава захищаюча» і «держава виробляюча».

Перша функція слугує своєрідним гарантом дотримання людьми конституційної угоди. Забезпечення виконання правил у суспільстві показує перехід від анархії до політичної організації. Друга функція держави реалізується на основі конституційних прав і свобод як своєрідна угода між громадянами з приводу задоволення їх спільних потреб у низці товарів та послуг. Однак саме тут і скривається загроза переродження держави у тоталітарну. Український досвід у формуванні ринкової економіки свідчить про максимальне дерегулювання її у перші роки незалежності. Логіка дій реформаторів вимагала вільного формування фінансових ринкових інститутів за мінімальної участі держави, але, як видно з досвіду, розв’язати головні задачі переходу до ринку без послідовного державного контролю не є реальним. Здійснити масштабні структурні зрушення в економіці, лібералізації торгівлі, сформувати принципово нову нормативно-правову базу і організаційні структури у сфері фінансового сектора, подолати інфляцію, забезпечити право приватної власності – ці всі питання та завдання не могли вирішуватись через саморозвиток відповідних інституцій. Більш того, через відсутность цілеспрямованої державної політики сфера фінансових інститутів заповнюється псевдоринковими інститутами, що імітуюють інститути ринку. Загальновідомим є масове і майже безконтрольне формування у перші роки реформ різноманітних бірж, фондів , будинків селенгу, фінансових та інвестиційних компаній, холдингів тощо.

Варто зазначити, що за останній час з’являється багато публікацій, де держава вважається не тільки як джерело порядку, але і як потенційний носій хаосу. Так, в фінансовій літературі з’явилось поняття «парадокс Мінські», суть якого зводиться до того, що політика, яка здійснюється на базі інституцій державного регулювання, має посилю вальну дію на економічний порядок, однак разом з цим зменшує економічну обачність агентів, які опираються на інституційну страховку. З формуванням певних очікувань і звичок інвесторів, економічним порядком держави збільшуються припустимі ризики інвестицій, які в підсумку збільшують хаотичні коливання в майбутніх ділових циклах. У такий спосіб порядок трансформується в хаос. Парадокс Мінські в широкому розумінні знають як «парадокс інституцій визначеності». В той момент, коли виявляється, що очікування економічних агентів не будуть виправдані, уніфікованим образом майбутнього припиняється створювання порядку і на його зміну переходить економічний хаос, який виконує не лише руйнівну роль, а і утворювальну.

За таких умов формування ефективного інституційного середовища фінансового сектора, здатного до самоорганізації, вимагає іншої інституційної стратегії. Через те, що всі її складові відрізняються своєю внутрішньою активністю і самодетермінацією, роль держави повинна розглядатись як зовнішній параметр, що здатний розв’язувати внутрішні проблеми даного сектору економіки. У цьому сенсі остання фінансова криза суттєво підірвала світогляд деяких західних політиків.

Таким чином, наступає необхідність повороту від архаїчного зміцнення держави як верховного суб’єкта, що протистоїть фінансовому ринку як об’єкту управління, до виконання державою передусім координуючих і соціальних функцій. Інші її функції в процесі ринкової трансформації мають переходити до інших виразників національних інтересів у фінансовому секторі, до структур, які самоорганізовуються і ведуть діяльність у діалоговому режимі як по горизонталі, так і по вертикалі, як у середині країни, так і за її межами (саморегулівні організації).

Централізовані інституційні інновації у фінансовому секторі

можуть бути дієвими у трьох випадках:

1) держава має практично необмежений потенціал впливу через насилля;

2) суб’єкти фінансового сектора дотримуються всіх формальних правил;

3) використання цих обмежень є вигідним суб’єктам цього сектора незалежно від дії чинника державного примусу.

Банківську систему, фондовий ринок, страховий сектор , систему пенсійного забезпечення відносять до складних інститутів, функціонування яких пов’язане з взаємодією великої кількості акторов. І зі зростанням складності цих систем зростає опортуністична поведінка, де один з агентів використовує інститут всупереч інтересам своїх контрагентів. З досвіду виявлено, це стало можливим в українському інституційному середовищу у 1990-х рр., яке можна назвати нерозвинутим через відсутність механізмів попередження такої практики. Невипадковим є той факт, що саме в українському фінансовому секторі спостерігались найбільші мутації інститутів, де банки займались усім, тільки не кредитуванням реального сектора, а основні доходи страховиків формувались завдяки реалізації «сірих» зарплатних схем. І на сьогодні ми спостерігаємо загальну недовіру до фінансових інститутів, що не дозволяє банкам, страховим компаніям, інвестиційним і пенсійним фондам набрати критичну масу клієнтів, яка необхідна для забезпечення ефективності і зниження вартості фінансових послуг. В якості приклада спрощення у банківській системі можна було б розглядати окрім пруденційного нагляду, також і розвиток кредитної кооперації, яка б надала можливість набути домогосподарствам навичок використання більш простих фінансових інструментів і виступила механізмом соціального забезпечення, створюючи у такий спосіб позитивні прецеденти взаємодії з новими фінансовими інститутами. Засоби «шокової терапії» не дали очікуваного результату для розвитку фінансового сектора України.

Можливо, кращим було б використовування інкрементального, або поетапного підходу, що випливає з місцевого досвіду, за якого «історія є значимою», на відміну від неокласичного, де вона відсутня. На першому етапі має здійснюватись моніторинг фінансової поведінки, визначаються стійкі групи інтересів, можлива підтримка та опора; далі пропонується декілька варіантів реформ у фінансовому секторі після обов’язкового публічного обговорення, наприклад, в Інтернеті та ЗМІ; далі – утвердження формальної моделі інституції (нормативно-правого акта), яке включає формулювання цілі інституції; обґрунтування необхідності зміни попередньої інституції; проведення аналізу економічних та соціальних наслідків від впровадження; розрахунки необхідних ресурсів для ефективної роботи інституції; розробка програми моніторингу її поведінки та програми інформування і навчання акторів, на яких розрахована інституція; далі – через рік після формального прийняття інституції проводять публічне обговорення (Верховною радою або іншим механізмом) проблем її введення у практику господарської діяльності розробкою і внесенням необхідних змін.

Процес формування нових інституцій може бути прискорений через виявлення груп акторов, формуючих попит на нові інституції, їх кооперацію і можливість навчання, що дасть можливість розповсюдити найкращу практику у функціонування фінансового сектора економіки. Тут вже можна вести мову про таке явище, як інституційна динаміка, яку А.Гриценко визначає як формування правил, норм та процедур інституційних змін, готовності до них суб’єктів , і якщо інституції є правилами гри, то серед цих правил мають міститись і правила зміни існуючих правил. Також можна додати, що поява ринкових інституцій у фінансовому секторі економіки розходиться у часі, через що їх досліджують окремо по одинці.

Через це зявляється необхідність, наприклад, розробки банківського законодавства водночас з іншими нормативно-правовими актами, передусім господарським, податковим, бюджетним кодексом, а також законодавством у сфері небанківської фінансово-кредитної системи, що призведе до однакових темпів розвитку підсекторів фінансового сектора економіки України. В.Зимовець наголошує на тому, що створення ефективного фінансового сектора є тривалим у часовому вимірі і для цього необхідна інституціоналізація позитивного досвіду взаємин у рівнянні «фінансовий сектор – реальний сектор». На противагу цьому нормативний підхід до формування фінансового сектора (за даним сценарієм) визначається як малоефективний. Зазначені положення дозволяють виробити важливі рекомендації, зокрема, слід приділити увагу положенню про неприйнятність концепції «кращої практики» на протязі проектування будь-якого інститута, оскільки вона є настільки складною, що більша частка країн світу не може з нею впоратись: з країн, що розвиваються, розвинутими стати за останні 60 років вдалось зовсім не багатьом.

На нашу думку, до числа найважливіших передумов для розвитку фінансового сектору економіки країни сьогодні доцільно віднести не ту або іншу модель економічних та правових інституцій, а перехід до дійсно дієвої системи інфорсменту прав приватної власності та контрактних прав, зростання інституційної довіри до фінансових установ, допрацювання повноти фінансового сектора, що включає «поглиблення» його інституційної структури та розвиток нових фінансових ринків. Інша важлива передумова розв’язання завдань модернізації фінансового сектора економіки – це є модернізація політичної системи. При цьому варто враховувати, що «лише глибока історична саморефлексація української нації відкриває можливості її адекватної сучасної ідентифікації та активної самореалізації».

Тож стратегія інституційного реформування фінансового сектора економіки України має бути системного характеру, тобто наряду із економічними змінами потрібно обов’язково брати до уваги усі можливі перетворення, а також зміни у суспільній і індивідуальній свідомості, моралі тощо.